Вашківський чарівник - Георгій Гарас

Серед загалу завжди знаходяться особливо обдаровані умільці, котрі, як губка, вбираючи надбання поколінь, помножують їх своїм хистом, своєю творчістю. Вони живуть між нами і часто присвячують цьому мистецтву усе своє життя.

Авксентій Яківчук.

Був звичайний зимовий день 27 лютого 1901 року, коли в родині Олексія та Марії Гарасів, що жили у Вашківцях, народився первісток. Називали синочка Георгієм. Молода мати дивилася на свою дитину небесними очима і її серце наповнювалося невимовною радістю. Коли колисала немовля, ткала чи вишивала, співала найкращих пісень, щоб йому передалася любов до рідного краю, до славного українського роду, до світу добра і краси.

Якось  у церкві мати уздріла куму Одокію в новій сорочці, вишиту віночком попід шию. Дзьодзьо, як його усі називали, тоді вже до школи ходив. Показала на неї синочкові й спитала, чи не перемалював би. Аж зблід на лице, почувши мамину забаганку. За кілька днів він подав їй листочки з малюнками. З недовірою подивилася вона на сина. Хіба дитина могла так удати? «Мамо, я це сам зробив, - випередив її запитання. – Я вишивки перемальовував дівчатам у класі вже не раз».

У 1921 році Георгій вступив до художньої студії в Чернівцях. Коли приходив додому, розповідав, що навчається у школі художника Крутохвилі, але мусив у нього виконувати й чорнову роботу, бо не завжди міг вчасно заплатити за навчання. Після армійської служби повернувся у Вашківці і зайняв посаду секретаря  в адвокатській канцелярії. Навідуючись у справах до Чернівців та навколишніх сіл, придивлявся бо багатої буковинської ноші, оздобленої орнаментами. Вони його найбільше цікавили. 

Невдовзі одружився з юною Катериною Журавель. Та коротким було їхнє щастя, бо молода дружина занедужала і померла. Георгій залишився з малесенькою донечкою, яка  також невдовзі відійшла за своєю матір’ю.  

Згодом життя принесло радісну новину. Георгій знайшов свою половинку - Євдокію. Усі знали про її таланти прясти, ткати і вишивати. Пізніше Євдокія Петрівна згадувала їхнє знайомство: «Він задивився на мою сорочку. Так придивлявся, що аж мені недобре стало. Я хотіла йти, а він попросив зачекати. Аж тоді глянув на мене, але так, що я ледве встояла, бо запаморочилось у голові. Аж нарешті запитав, чи довго вишивала. Я не зрозуміла про що він говорить. Як це можна довго вишивати?» 

У 1931 році у родині Гарасів народилася донечка. Росла Наталочка спритна, усе татів пензлик собі тягнула. Чекала, коли після роботи сяде за стіл з паперами, повторювала його вдумливі рухи. Поспішала набрати води і подати до малювання. Нещастя сталося в січні 1941 року. Він припізнився того вечора. Дуже здивувався, що донечка не зустріла його.  Того дня вона впала з містка у воду. Лікарі діагнозували запалення легень і розрив судин голови. 25 січня, за три місяці до того, як Наталці мало виповнитися 10 років, обірвалося її земне життя.

Важкий біль руйнував їхні серця, але вони виконували найнеобхіднішу роботу. Рятувалися улюбленим заняттям, коли брали до рук пензлик і голку, щоб на папері й полотні оживали неповторні орнаменти вашківського чарівника, які так любила донечка. Ніхто не знає, коли нарешті відчули потребу в словах. Здається, вона перша скрикнула, вколовши палець голкою, коли дошивала останню ягідку калини на рушнику. Він підвів очі від листка, котрий графив для узору під клітинки,  побачив її закривавлений пальчик. Нахилився, спив ту крівцю і заплакав, як мала дитина.

31 березня 1942 року у них народився хлопчик. Втішені батьки не допускали й думки, що непевний воєнний час може зашкодити їхній крихітці. Непомітно бігли роки. Втішалися Михайликом, бо ріс чемним хлопцем, допомагав по господарству.

Одного вечора Георгій приніс гарну звістку. Йому запропонували підібрати роботи для ювілейної виставки на честь 40-річчя Жовтневої революції. А ще сказали, що  й альбом можна буде надрукувати.

Упродовж останніх місяців після виставки не раз до Гарасів навідувалися працівники будинку народної творчості. Відбирали взірці для чоловічих і жіночих сорочок, рушників, серветок. Обговорювали обсяг альбому і можливості кольорового друку. Віддавав їм орнаменти на віру, бо мали з Євдокією велику журу через сина. Лікарі ніяк не могли  розпізнати його хворобу, а той діагноз, про який говорили, не залишав надії на життя для їхнього одинака. Михайлик мусив кілька разів на рік підліковуватися. Повертався додому веселим, брався до роботи. Але яка то була робота, як йому знову закрутилося в голові…

30 листопада 1960 року Гараси востаннє були разом…

Чорна зима відступила. У додачу до усього нещастя зі столиці дійшла звістка, що загубилися орнаменти і не можуть видати його альбом, але готують документи на представлення до звання заслуженого майстра народної творчості України. Проте забагато в міністерських кабінетах людей, які не розуміють його творчості, а від них залежить, чи підтримають те подання. Хоч мучила Георгія Гараса душевна гризота і забирала немало часу робота на городі, щодня, незважаючи на втому, сідав до мольберта творив дивовижні орнаменти, які на темному тлі пробивалися сонячними радощами і надіями. 

Першу персональну виставку орнаментів і картин художника розмістили у Вашківському будинку культури. Це було в 1966 році. Незвичайна подія зібрала чимало шанувальників декоративно-прикладного мистецтва. Люди приїхали з дальніх і ближніх доріг і з великим захопленням сприймали орнаменти майстра.

- Мені здавалося, - признався Георгій Олексійович дружині, - що з кожним дружнім потиском рук мені передавалися і сила, і здоров’я. Велике благо сотворила для мене громада однодумців. Одне діло, коли вручають документ про присвоєння звання, і зовсім інше – пошана від своїх людей.

Скільки літ минуло з тих пір, але виставкові тижні й місяці не обходилися без Гарасових робіт. Гостям з усіх-усюд при доброму настрої Георгій Олексійович не забував розказувати про талант дружини швидко вишивати і створювати власні композиції, застосовуючи ті ж кольори. Бо не менше зробила вона в полотні дірочок, ніж у небі зірочок. Зізнався, що без жіночих порад і терпіння не зміг би стільки узорів намалювати.

(з книги Євдокії Антонюк-Гаврищук «Вічні скарби Георгія Гараса»)

Так і не дожив майстер до того дня аби побачити свою працю в давно омріяній книзі. Його життя обірвалося у січні 1972 року. Світ побачив альбом лише у 1974 році, а згодом у тій же хатині, у якій господарював митець, де жив разом з жінкою і дітьми, було відкрито музей творчості Георгія Гараса. Євдокія Петрівна прожила потому ще майже 20 років.

* * * * *

Текст Наталя Скрипниченко